Вона прокинулася з першими таксівками. Її долоні були, як завжди, холодними і трохи вологими. Вона не зважала, бо за вікном було стільки снігу, справжнього снігу! Цікаво, а він помітив? Випила занадто солодкого соку, знову зиркнула у вікно, посміхнулася і лягла у ліжко. Так, вона кохала його. Можливо, тому і обожнювала ці ранки за нестерпні думки про нього. Мрії… Здавалося, він шепотів їх на вухо і вони збувалися у неї на очах. А може й не збувалися, проте щось дуже тепле залишалося в душі.
Вдень вона виходила на вулицю, купувала якийсь непотріб і на кожному шматку снігу малювала своє вигадане життя. І його малювала. Але потім закидувала той малюнок снігом, бо ніхто не мав бачити того, ким вона жила.
Інколи вона з ним розмовляла. Тихесенько. Йому все одно не зрозуміти її слів. В ці хвилини вона відчувала його найкраще за всіх. Справді відчувала, а цього інколи так не вистачає багатьом типовим закоханим…
Вночі? Вночі вона обмальовувала руки. Засохла фарба трохи підсушувала біль, який в темний час виходив на сцену нерозділеного кохання і ставав поперек горла. В цей момент вона любила лежати посеред кімнати, палити, розтирати свіжу фарбу по обличчю і уявляти їх разом. Це було щось подібне до пекельного страждання: отак проводити свій вільний час. Але вона посміхалася. Бо кохала. Це почуття виїло всередині неї просте розуміння інакшого життя. Хтось би назвав її нещасною, але не було кому. Вона, самотня 20-річна дівчина, непотрібна була нікому. І в першу чергу - йому. Авжеж, вона розуміла це. І колись навіть хотіла стрибати з даху. Та чи могла вона отак просто викинути таке невгамовне чисте почуття? Ні. Тож, так і жила. Якимсь своїм незрозумілим життям. Нехай…

***

Сидіти біля теплого обігрівача на підвіконні і дивитися на дурних людей було приємно. Туман застрягав шматками між будинків і прилипав до їхніх стін. Це виглядало так, наче містом пройшла потужна пінна буря і де-не-де ще висіли залишки тієї піни. А вона, як завжди, слухала його слова. Промовляла їх разом з ним. Записувала в товстий старий зошит і зберігала в пам`яті.
Ось раптом визирнуло зимове сонечко. Таке холодне,майже не гріє. Цікаво, а що він робить зараз?Сміється, плаче, спить, працює? Які люди оточують його? Чого він чекає від свого життя? Вона не знала. То було його таємницею. В усіх повинні бути таємниці. Вона це добре розуміла. І в неї вони теж були. Авжеж, були! Головна таємниця – її існування.

***

В своєму світі вона була іграшкою: фарфоровою лялькою, яка лежить на вітрині і припадає пилом; лялькою, яку не помічають; лялькою, яку не викидають на смітник, бо вона ще має більш-менш пристойний вигляд. Не має значення, що всередині неї порожньо: ніхто цього не побачить. Хай ще лежить на тій вітрині, хай припадає пилом, хай чекає на свого єдиного покупця, який все одно не помітить її.
Так, так. Саме надія весь час була її повітрям. Але вона так хотіла її позбутися, так хотіла задихнутися від відчаю: його бридкі дотики були б для неї найбільшим задоволенням.

***

Сьогодні ввечері вона йшла темними перевулками. Трохи розгублена і зовсім сп’яніла. Скляна пляшка улюбленого вина зігрівала її хворе серце. «Добре, що я взяла навушники, - подумала вона. - Без його голосу зараз було б занадто легко». Увімкнувши улюблену пісню, вона раптом зірвалася з місця і почала кружляти самотніми нічними тротуарами. Цікаво, а чи вміє він кохати, знаючи, що відповіді на свої безглузді почуття він не отримає? Чи вміє він кричати мовчки в порожніх кімнатах, обрамлених чорним густим димом та повною розпукою? Певно вміє: щаслива людина ніколи не знайде таких слів для своїх пісень. Таких влучних слів.
Її звабливі вуста невпинно вигукували щось незрозуміле неіснуючим перехожим, але добре знайоме їм обом. Сьогодні їм не потрібно було тримати все в собі: вони могли верещати від сказу, вони могли невтомно ридати від болю, вони могли… А як щодо «бути разом» ? Ні. Тільки це їм було не під силу : жорстока доля розділила їх почуття навпіл, заховала серед непотрібних сірих людей і подарувала обом вічні страждання. Цей світ ще не встиг нажертися їхніми відчайдушними спробами вийти на поверхню реального життя. Вони обидва існували для того, щоб померти і забути. Забути страшні ночі незрозумілого мороку, прикрашеного страшними мареннями та лицемірно улесливими обіцянками безкінечних надій. Їх об’єднувало бажання дійти до кінця. І вони дійшли. Просто по-різному.

***

На дисплеї його телефону висвітився номер одного з надокучливих знайомих. Він за звичкою прийняв дзвінок.
- Привіт! Слухай, що ти робиш сьогодні ввечері? – жваво почав розмову хлопець.
- Закінчую життя самогубством. Передавай привіт фанатам. – спокійним голосом відповів він і поклав слухавку. В кімнаті раптом нестерпно запахло незвичною свободою.

***

По телебаченню, в газетах, в Інтернеті – усюди інформували про самогубство молодого соліста однієї з найвідоміших рок-груп. Навіть з’являлися повідомлення про те, що деякі божевільні фанати після цього теж накладали на себе руки. Місто захлинулося від шоку : звістка була дійсно вражаючою. Напевно, тільки вона ще не встигла дізнатися про це. Бо спала. Вперше вона спала настільки спокійно та безтурботно. Здавалося, що вона не дихає. Сьогодні їй снилася фарфорова лялька з магазину, яку нарешті купив якийсь молодий хлопець. Продавець уважно спостерігав за ним, коли той обережно допоміг ляльці позбутися товстого шару пилу на її блакитній сукні.
- Нарешті я зможу піклуватися про тебе, кохана. Нарешті. Не бійся: тепер ми разом. – вголос промовив хлопець, радісно посміхнувся і зачинив за собою двері магазину.
«Цікаво, а що він мав на увазі?» - подумав продавець, розставляючи новий товар на вітрині. 

Оставьте комментарий первым!

Только зарегистрированные пользователи могут оставлять комментарии.
Пожалуйста, войдите на сайт или зарегистрируйтесь.